Захист із правом вибору

Для розірвання кредитного договору можна безпосередньо звертатися в суд, оминаючи переговори з кредитором

Учасники кредитних відносин дуже часто ризикують, оскільки партнери можуть не виконати своїх зобов’язань. Природно, що захисту вони шукають у судах. Разом з тим деякі законники, коли до них звертаються для розірвання кредитного договору, відмовляють у позові, оскільки передбачена процедура досудового вирішення таких спорів. У свою чергу касаційна інстанція вважає таку практику хибною, оскільки можливість самостійного врегулювання спору не є обмеженням права на судовий захист.

Недоотримані кошти

 Яким чином позичальник може захистити свої права на розірвання кредитного договору та як у таких випадках мають діяти люди в мантіях, найкраще продемонструвати на конкретному прикладі із судової практики. У одному зі спорів фізична особа — підприємець (позичальник) звернулася до господарського суду з позовом на товариство (кредитор, Відповідач 1) та банку (Відповідач 2) про розірвання кредитного договору, укладеного між сторонами. Позовні вимоги обгрунтовувались істотним порушенням банком умов договору щодо надання чергового траншу кредиту за відсутності передбачених договором та законодавством обставин. Як наслідок, позивач був позбавлений можливості завершити ремонт приміщення й установити обладнання для надання готельних послуг.

Розглянувши справу, місцевий господарський суд задовольнив позов. Судді виходили з того, що Відповідач 1 порушив зобов’язання за кредитним договором. Це виразилось у ненаданні позичальнику кредитних коштів у межах встановленого договором ліміту кредитування. Це стало підставою для розірвання договору відповідно до ч.2 ст.651 ЦК, за якою договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Однак апеляційна інстанція скасувала рішення місцевого господарського суду та прийняла нове — про відмову в позові. Постанова була мотивована тим, що суд не дослідив усіх обставин, які мають значення для справи.

«Апеляційники», зокрема, зазначили, що необхідною передумовою звернення зацікавленої сторони до господарського суду з позовом про розірвання договору є надіслання пропозиції про розірвання такого договору другій стороні та сплив 20-денного строку з моменту одержання вимоги контрагентом, якщо пропозиція позитивно не вирішена або залишена без відповіді.

 На вищому рівні

 Після цього, аби все ж розірвати договір, позивач звернувся до касаційної інстанції. Приймаючи рішення, ВГС виходив з того, що між Відповідачем 1 та позичальником було укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов’язався відкрити позичальнику кредитну лінію та в її межах надати кредитні кошти в межах ліміту кредитування, еквівалентному $520 тис.

Як передбачено п.2.1 договору, видача коштів у межах кредитної лінії здійснювалась окремими траншами. Підставою для видачі кожної частини була заява позичальника, а строк розгляду банком заяви не міг перевищувати 2 робочих днів.

Відповідно до умов договору позивач звернувся до Відповідача 1 із заявою про видачу чергового траншу в сумі $80 тис. Банк її одержав, що підтверджується відповідним штемпелем. При цьому сторони не заперечували, що сума, вказана в заявці, була в межах невикористаного ліміту кредитування.

Однак Відповідач 1 кошти не видав. У своєму листі банк просив позивача, враховуючи ситуацію, яка склалася на фінансовому ринку, і суттєвий відплив вкладів населення, поставитись із розумінням до ситуації та знайти можливість зменшити позичкову заборгованість на 30%.

ВГС, скасовуючи постанову апеляційного госпсуду про відмову в позові, виходив з того, що недотримання позивачем вимог ч.2 ст.188 ГК щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися по захист порушеного права шляхом учинення прямого позову до відповідача про розірвання договору.

Недодержання підприємством відповідного порядку внесення змін до господарського договору чи його розірвання не тягне за собою наслідків у вигляді відмови в прийнятті позовної заяви або її повернення чи припинення провадження у справі.

Таким чином, апеляційний госпсуд неправильно витлумачив і застосував до спірних правовідносин ст.188 ГК, що призвело до прийняття неправильного по суті рішення.

 Законні норми

 Детальніше зрозуміти суть відносин між позичальником та кредитором можна, звернувшись до законодавства. Згідно з ст.509 ЦК зобов’язання виникають з підстав, установлених ст.11 цього кодексу, зокрема, з правочинів. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Як передбачено ст.526 ЦК, зобов’я-зан­ня повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що, як правило, ставляться. Аналогічні положення містяться в стст.179, 193 ГК.

Відповідно до ст.1054 ЦК за кредитним договором банк зобов’язується надати кредит позичальникові в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Невиконання або виконання зобов’язання з порушенням умов, визначених його змістом (неналежне виконання) є порушенням зобов’язання (ст.610 ЦК). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема розірвання договору (пп.1 п.1 ст.611 ЦК).

Частиною 2 ст.651 ЦК встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Статтею 188 ГК передбачено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати його, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні. Та у свою чергу у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у випадку неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.

Разом з тим рішенням Конституційного Суду №15-рп/2002 від 9.07.2002 визначено, що положення ч.2 ст.124 Основного Закону щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, необхідно розуміти так, які право звернення в суд за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Установлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Крім цього, як визначив Верховний Суд у постанові від 17.06.2008 №8/32пд, недотримання позивачем вимог ч.2 ст.188 ГК щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися по захист порушеного права шляхом вчинення позову до відповідача про розірвання договору.

Правову позицію із зазначеного питання викладено і ВГС в інформаційному листі №01-8/482 від 13.08.2008, у п.2 якого зазначено, що недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку внесення змін до господарського договору чи його розірвання не тягне за собою відмови в прийнятті позовної заяви або її повернення чи припинення провадження у справі.

Отже, у цьому випадку порушення умов договору щодо видачі кредитних коштів з боку банку є істотним і таким, що може бути підставою для розірвання договору згідно з ч.2 ст.651 ЦК. При цьому позивач за відсутності надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору не позбавлений можливості звернутися по захист порушеного права шляхом учинення позову.