Назва угоди її суті не змінює

Фізична особа має право давати позику з одержанням за неї плати у вигляді процентів

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Іменем України

Рішення

8 грудня 2010 р. м.Київ

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду

України у складі:

головуючого — Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до Особи 4 про стягнення боргу за договором позики та за позовом Особи 4 до Особи 3 про визнання недійсною кредитної угоди співпраці, за касаційною скаргою Особи 4 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 11.01.2010,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2009 року Особа 3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1.08.2004 він уклав із відповідачкою договір позики в розмірі $17180 зі сплатою 15% річних на строк до 1.07.2005. Виконання договору позики забезпечувалось заставою меблів, які перебували на збереженні в Особи 4. Узятих на себе зобов’язань відповідачка не виконала, 13.08.2007 повернула лише 3700 грн., що є еквівалентом $733. Станом на 1.02.2009 борг за договором позики становить $17180, що є еквівалентом 132286 грн.; 15% річних у розмірі $11381,75, що є еквівалентом 87639 грн. 48 коп.; індекс інфляції в розмірі $16821,47, що є еквівалентом 129525 грн. 31 коп.; 3% річних у розмірі $1846,85, що є еквівалентом 14220 грн. 75 коп. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідачки борг у розмірі $47230,07, що є еквівалентом 363671 грн. 54 коп.

Особа 4 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 1.08.2004 між нею і Особою 3 було укладено кредитну угоду співпраці, за умовами якої останній надає їй готівку в розмірі $17180 на строк до 1.07.2005, а вона зобов’язується повернути грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом. Фактично Особа 3 передав їй грошові кошти в розмірі $10 тис., а решту повинен був вносити протягом дії договору. Станом на 1.07.2005 вона повернула грошові кошти за кредитною угодою в розмірі 3700 грн. та $2300, а також передала як заставне майно диван вартістю 2 тис. грн., унаслідок чого боргові зобов’язання становили $9757. Зазначивши, що згідно з нормами цивільного права кредитодавцем може бути лише банк або інша фінансова установа, оскільки Особа 3 не має такого статусу, Особа 4 просила суд визнати кредитну угоду співпраці від 1.08.2004 недійсною та зобов’язати її повернути Особі 3 $6567.

Ухвалою Ленінського районного суду м.Вінниці від 9.11.2009 справи за позовами Особи 3 та Особи 4 об’єднано в одне провадження.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Ленінського районного суду м.Вінниці від 9.11.2009 позов Особи 3 та позов Особи 4 задоволено частково: визнано недійсною кредитну угоду співпраці від 1.08.2004 №1 на суму $17180, укладену між сторонами; стягнуто з Особи 4 на користь Особи 3 борг у розмірі 80076 грн., 800 грн. 76 коп. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; стягнуто з Особи 3 на користь Особи 4 3700 грн., сплачених за договором позики, 4 грн. 25 коп. судового збору та 18 грн. 50 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 11.01.2010 рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов Особи 3 задоволено частково: стягнуто з Особи 4 на його користь основний борг у розмірі $16447, що є еквівалентом 131460 грн. 89 коп., 3% річних у розмірі $1768,05, що є еквівалентом 14132 грн. 02 коп., 2550 грн. судового збору та 150 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у решті позову Особі 3 та в задоволенні позову Особі 4 відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 4 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів ВС, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.324 ЦПК підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовів, суд першої інстанції виходив із того, що Особою 4 визнається факт отримання позики в розмірі $10 тис. У матеріалах справи є розписка Особи 3 від 13.08.2007 про повернення Особою 4 коштів у розмірі 3700 грн., тому між сторонами виникли правовідносини, характерні для договору позики. Також Особа 4 не надала суду належних доказів повернення Особою 3 коштів у розмірі $2300 та передавання йому дивана в рахунок отримання коштів за кредитною угодою співпраці від 1.08.2004 №1, яка є фіктивним правочином, тому він визнаний недійсним.

Такі висновки суду першої інстанції в частині стягнення з Особи 4 суми позики є правильними та відповідають матеріалам справи й вимогам закону.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов Особи 3, на підставі тих же доказів дійшов висновку, що 1.08.2004 між сторонами був укладений договір позики на суму $17180. Крім того, позикодавець, Особа 3, не є фінансовою установою чи фізичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності, а тому відповідно до стст.5, 7 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не мав права надавати позику з одержанням від позичальника, Особи 4, процентів від суми позики. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову Особі 4, суд виходив із того, що нею не доведено отримання позики в меншому розмірі, ніж зазначено в договорі.

Проте таких висновків апеляційний суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що 1.08.2004 сторони уклали в письмовій формі договір, який назвали кредитною угодою співпраці №1, за умовами якої Особа 3 зобов’язався надати Особі 4 грошові кошти в розмірі $17180 зі сплатою 15% річних на строк до 1.07.2005, а вона зобов’язалась своєчасно повернути кредит і сплатити проценти за користування ним. Такі умови укладеної між сторонами угоди відповідають умовам договору позики. Відповідно до розписки від 13.08.2007 Особа 3 отримав від Особи 4 3700 грн. у рахунок погашення боргу за договором позики.

Відповідно до ч.1 ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частина 2 ст.1047 ЦК допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Згідно з ст.1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, місцевий суд дійшов правильного висновку, що між сторонами був укладений договір позики, оскільки це випливає зі спірних правовідносин.

Проте вищезазначених вимог закону апеляційний суд не врахував і дійшов помилкового висновку про те, що позикодавець — фізична особа, який не є фінансовою установою чи фізичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності, відповідно до стст.5, 7 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не мав права надавати позику з одержанням від позичальника процентів від суми позики; не звернув уваги на те, що Особа 4 визнає лише отримання нею від Особи 3 $10 тис., а останній не надав доказів на підтвердження факту передачі ним грошових коштів у розмірі $17180. Крім того, згідно з кредитною угодою співпраці Особа 3 лише зобов’язується передати Особі 4 грошові кошти в розмірі $17180 та в договорі відсутнє зазначення про отримання нею цієї суми коштів, відсутня й відповідна розписка.

Відповідно до ст.339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом було скасовано рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Проте не можна погодитись з рішенням суду першої інстанції про визнання недійсною кредитної угоди співпраці №1 від 1.08.2004 з підстав, передбачених ст.234 ЦК (фіктивний правочин), оскільки суд правильно встановив, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики, та застосував правові наслідки невиконання позичальником своїх зобов’язань. Отже, висновок місцевого суду про визнання правочину недійсним суперечить іншим фактичним обставинам, установленим судом, тобто суд дійшов протилежного й суперечливого висновку.

Керуючись стст.336, 339, 341 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду

ВИРІШИЛА:

Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 11.01.2010 скасувати. Рішення Ленінського районного суду м.Вінниці від 9.11.2009 в частині задоволення позову Особи 4 скасувати.

Відмовити Особі 4 у задоволенні позову про визнання недійсною кредитної угоди співпраці.

У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.